Вже давно (рік тому) Гліб з Матвієм просилися піти на секцію карате. Ми з дружиною не наважилися віддати їх минулого року. Матвія все одно не взяли б, оскільки приймають з 5-ти років, а йому було лише 4 роки. З Глібом все було набагато складніше і ми не були впевнені, що він зможе без проблем відвідувати цю секцію і тренер захоче з ним возитися.
Минув рік. Матвію вже виповнилося 5 років, а Гліб закінчив перший клас в загальноосвітній школі в інклюзивному класі, де він продемонстрував, що може знаходитися в середовищі нормотипових однолітків практично без підтримки. І ми наважилися у вересні віддати обох на секцію карате. Тим більше, що діти знов згадали про цю тему.
Ця секція знаходиться в школі, неподалік від нашого дому, але не в тій, куди ходить Гліб. Я подзвонив тренеру, дізнався розклад і домовився, що приведу двох дітей на найближче тренування. Повідомлення про відвідування першого в їхньому житті тренування по карате діти сприйняли на «ура», а ми з дружиною почали думати, як повідомити тренеру, що у старшого нашого сина аутизм.
Настав день Ч. Тренування було на 16 годину. Гліб вже був вдома після школи, а Матвій ще в дитячому садку, тому я, дружина і старший син зайшли за меншим і пішли всі разом на тренування. Через карантин до школи не пускають, тому, коли ми всі разом підійшли до входу, я подзвонив тренеру і попросив його забрати дітей. Телефоном по голосу мені здалося, що йому десь біля тридцяти, але коли він вийшов, то виявилося, що йому ледве за двадцять років. У мене промайнула думка, що він зовсім молодий, недосвідчений і не захоче брати на себе відповідальність з Глібом, але відступати було вже нікуди.
Тренер вже зібрався забрати дітей на тренування, але я попросив його відійти і поговорити. Я сказав, що у нашого старшого сина аутизм, але він ходить до загальноосвітньої школи, що він самостійний і виконує всі вказівки без проблем, але є і складнощі. Вони полягають у тому, що у сина механічне мовлення, дещо може незрозуміле і що він емоційно нестабільний, може розстроїтися через дрібницю. Якщо він вважатиме, що не впорається з Глібом, то ми заберемо його з секції і він не буде ходити.
Після моїх слів у тренера на обличчі з’явилися розгубленість і тривога. Керівник секції сказав, що якщо Гліб ходить до загальноосвітньої школи, то і у нього не повинно бути проблем з ним, хоча мені здалося, що він сам сумнівався в своїх словах. Після моїх слів про емоційну нестабільність Гліба тренер спитав: «Так що, не кричати на нього?». Я відповів, щоб він ставився до сина, як і до всіх і не виділяв його. Також він подякував, що ми розповіли йому про те, що у сина аутизм, на що я відповів, що ми просто зобов’язані були йому сказати.
Після цієї розмови тренер забрав дітей до школи на тренування, а ми з дружиною сіли на лавочку біля школи очікуючи на її результат з тривогою в серці. Сидячи на лавочці, в розмові з дружиною до мене раптом дійшло, що, можливо, цей молодий керівник секції і не знає, що таке аутизм. Хоча в місті є дві дуже хороші організації батьків дітей з аутизмом, які ведуть активну діяльність по соціалізації особливих дітей і розповсюдження інформації про аутизм, але тренер міг і не знати нічого. Ми з дружиною вже майже 5 років варимося в котлі інформації про аутизм і нам здається, що всі навколо знають або, як мінімум, чули про аутизм. В будь-якому випадку нам залишалося тільки чекати завершення тренування.
За годину Гліб з Матвієм щасливі вилетіли зі школи, а вслід за ними вибігли і інші дітлахи та вийшов керівник секції карате, обличчя його було усміхненим і спокійним. Я запитав у нього, як пройшло тренування, чи все було добре і чи буде він працювати з нашими дітьми. Він відповів, що все було добре, наші діти виконували всі вказівки і він зможе з ними працювати.
У нас з дружиною впав величезний камінь з душі. Та й у тренера, мабуть, теж. Після тренування він був спокійний і його побоювання щодо роботи з Глібом розвіялися, а ми, натхненні ще однією маленькою перемогою Гліба в соціалізації, пішли додому.
Ще пару тренувань керівник секції спускався і забирав наших дітей в спортзал (він знаходиться на четвертому поверсі школи, тому новачку знайти його важко), а потім Гліб брав Матвія за руку і вони самі піднімалися на тренування.
Минув вже місяць, як діти відвідують секцію карате по 3 рази на тиждень. Наші діти задоволені і з радістю біжать на тренування, а тренер навіть похвалив їх, що не плутають право-ліво, як деякі новачки.
Дуже сподіваюсь, що запал Гліба і Матвія не зникне після перших спарингів на татамі, а нам знов пощастило зустріти на своєму життєвому шляху людину, яка ставиться до Гліба дружньо та з розумінням.
ще пару тренировок руководитель секции спускался и забирал наших детей в спортзал (он находится на четвертом этаже школы, поэтому найти его новичку трудно), а потом Глеб брал Матвея за руку и они сами поднимались на тренировку.
Прошел уже месяц как дети посещают секцию каратэ по 3 раза в неделю. Наши дети довольны и с удовольствием бегут на тренировку, а тренер даже похвалил их, что не путают право-лево, как некоторые новички.
Очень надеюсь, что запал Глеба и Матвея не пропадет после первых спаррингов на татами, а нам еще раз повезло встретить человека на своем жизненном пути, который относится к Глебу дружелюбно и с пониманием.
