Сьогодні перший в житті Гліба ювілей – 10 років. Дуже прикро, що доводиться святкувати цей день народження нашого сина під час війни, яка 24 лютого 2022 року розділила життя всіх українців на до та після.
Насправді війна почалася ще у 2014 році, коли наша родина вимушена була переїджати зі свої домівки у Донецьку до Кривого Рогу, де ми живимо останні 8 років.
У Кривому Розі у Гліба з’явився молодший брат Матвій, який нам дуже допомагає в соціалізаціїї свого старшого брата.
Десь за 4 тижні до 24 лютого майже кожного робочого дня приходили повідомлення про мінування шкіл по всій Україні, в тому числі шкіл Гліба та Матвія. Вони ходять в різні школи, які розташованні в 100 метрах одна від одної через реформу освіти в Україні.
Виходило так, що о восьмій годині ранку дружина приводила обох дітей до школи, а десь близко 9-00 вже вчителі повідомлювали, що прийшло повідомлення про мінування шкіл. Звичайно це зривало освітній процес. Батьки поверталися з роботи до школи за дітьми молодшого віку. Всі дуже нервували. На деякий час протягом цього місяца діти переходили на дистанційний формат освіти. Досвід організаціїї дистанційного навчання завдяки карантину у вчителів вже є. А потім знову намагалися повертатися вчитися до школи і знову приходили повідомлення про мінування, і знову поверталися до дистанційного навчання.
24 лютого 2022 року повинен бути звичайним робочим днем, коли потрібно вести дітей до школи, але вчителька Гліба написала таке повідомлення о 6-34 в класному чаті «Шановні батьки!Школа переходить на дистанційне навчання до особливого розпорядження». Прочитавши таке повідомлення, я спочатку подумав, що знову «замінували» школу, але у новостних телеграмм-каналах, на які я підписан, було написано, що почалася ВІЙНА.
Залишивши дітей вдома самих, я з дружиною пішли до місцевого супермаркету, закупилися десь на 2 тижні, пробігли по банкоматах, у які вже були кілометрові черги та був ліміт на зняття готівки. Десь опівдні ми прийшли вдвох додому та більше ніколи не залишали дітей вдома одних.
Видохнувши вдома після біготні по місту, ми розповіли дітям, що почалася війна, що росія напала на Україну. Гліб з Матвієм відразу побігли до вікна з криками «Де війна?», щоб побачити своїми очима як виглядає та війна. Світ дітей молодшого шкільного віку обмежується тільки тим, що вони бачать або колись бачили. Звичайно, що за вікном у нас ніякої війни не було і досі немає. Дітям складно уявити, як виглядає те, чого вони ніколи не бачили. Та і дорослі можуть повністю відчути тільки тоді, коли побачать на свої очі.
Ми з дружиною повністью поринули у світ телеграмм-каналів, Фейсбука та новин з телевізора, заливши дітей один на один зі своїми смартфонами. Психологи кажуть, що поглинаючи новини про війну люди створюють ілюзію контролю ситуації. Слідкуєш за останніми новинами – зможеш оперативно прийняти рішення, що робити далі, знімаючи таким чином стрес від ситуації.
Таким чином пройшов у нас перший тиждень війни. За цей тиждень ми тільки один раз виходили з дітьми погуляти на вулицю на відстань не більше 50 метрів від нашого дому. Діти майже не задавали питань про війну. В школі почались незаплановані канікули на 2 тижні, але почались повітряні тривоги та встале питання, що робити під час цих тривог. Бігти у сховище у музичну школу в 200 метрах від нашого дому? Або залишатися вдома, витримаючи правило двох стін? Ми обрали другий варіант та досі його притримуємося.
Десь за тиждень після початку війни почалася масова евакуація потягами на Захід України або навіть у Польщу та інші сусудні країни. Багато людей виїджало з Кривого Рогу, коли ще жоден снаряд чи ракета не впали у межах міста. Я спитав у дружини чи не хоче вона з дітьми виїхати до Польщі. Я повинен був у неї це запитати, але враховуючи скільки труднощів ми разом з нею пройшли, її відповідь мене не здивувала. «Я тебе не покину» – відповіла вона та ми всією сім’єю залишились чекати на розвиток подій.
Повітряні тривоги частішали, були і вночі.Ми прийняли рішення, що діти будуть спати в корідорі на матрасі за двома стінами. Так вони досі й сплять.
Потроху з часом ми стали звикатися з новою реальністю. Стали більше по часу та далі від дому гуляти з дітьми, але під час повітряної тривоги завжди повертатися додому за дві стіни. З часом почалися дистанційні уроки у школі. Карантин підготував дітей та вчителів до дистанційного формату занять. Звичайно це не теж саме, що в школі, але краще ніж просто сидіти вдома в гаджетах.
Дуже часті повітряні тривоги дуже дратують Гліба. Були дні, коли за день були по 5-6 разів тривоги, кожна з яких була в середньому година, тому доводилось проводити половину світового дня у коридорі. Пару разів він навить зривався та доводилось його заспокоювати.
Найчастіше питання від дітей «Коли закінчиться війна?». Це питання хвилює всіх в Україні, але наврядчи хто зможе надати відповідь на нього.
Сьогодні ми відзначаємо у колі сім’ї перший ювілей Гліба – 10 років , а також моєму блогу виповнюється рівно 4 роки.
10 років це така контрольна відмітка, коли озираючись назад у часі, розумієшь скільки всього зроблено задля розвитку сину, який довгий шлях пройдено і скільки ще потрібно зробити та пройти.
У Гліба ще попереду багато днів народжень, в тому числі ювілеїв, про які мені потрібно буде написати у цьому блозі. Маю надію, що всі наступні дні народження сина будуть проходити виключно під мирним небом.
