Чому я веду цей блог

Щодня у світі діагностують у дітей аутизм. Щодня у світі з’являються батьки, які після оголошення діагнозу дитини, перебувають у шоковому стані, як це було у нас із дружиною.

Коли шок проходить і батьки розуміють, що треба щось робити, вони починають шукати інформацію та варіанти допомоги своїй дитині. Добре, якщо той фахівець, який поставив діагноз, одразу підказав шляхи допомоги. Найчастіше в наших реаліях, батькам, як відро води, виливають на голову цю інформацію, а далі роби що хочеш. Можуть ще дорогих ліків купу прописати для «запуску мови».

У більшості випадків батьки шукають інформацію в мережі. Цей шлях пройшли й ми. Я з дружиною по крихтах збирали інформацію, читали відгуки про різні методи, навіть деякі намагалися пробувати.

Я пишу тому, що у мене є бажання писати і ділиться своїм досвідом з іншими батьками, які, можливо, тільки дізналися про діагноз своєї дитини. Нас із дружиною теж надихають історії та успіхи інших батьків. 

Я обрав формат блогу, тому що так можна структурувати свої статті та легко їх знайти. У соцмережах пости губляться і не можна знайти їх навіть через пошук.

Ще я хочу показати, що найкращі терапісти для дитини – це батьки. Фахівці, які займаються з дитиною, можуть дати направлення, підказати, контролювати прогрес чи регрес дитини. Фахівці не будуть з дитиною перебувати в режимі 24/7, щоб розвивати, закріплювати та узагальнювати навички у природному середовищі. Це можуть робити лише батьки. Як каже наша кураторка – навичка відпрацьована у навчанні середовищі, але не перенесена в життєві ситуації – це марна навичка і дарма витрачений час. Все, чому навчається дитина, необхідно переносити у життя.

Припустимо, дитина навчилася розрізняти помідор за столом з фахівцем на картинці, у вигляді предмета або навіть справжній помідор. Але він це навчився робити у певному місці, з певною людиною, на конкретних предметах чи картинках. Дитина, вийшовши з навчальної кімнати, на ринку, супермаркеті чи будинку може не перенести навичку розпізнавання помідора. Я вважаю, що завдання батьків, щоб дитина змогла розрізняти помідор скрізь, у будь-якому вигляді і хто б її не питав. Поки що він цього не вміє – це марна навичка.

Образно кажучи, фахівці можуть навчити батьків їздити велосипедом, але крутити педалі треба самим. Навіть якщо таких фахівців немає поблизу, у сучасному світі достатньо засобів комунікації, щоб була можливість зв’язатися з людиною та отримувати консультації на відстані, як це відбувається у нас.

Ми з дружиною «крутимо педалі» щодня, а зупинимося крутити ці педалі лише тоді, коли Гліб зможе жити самостійним життям.