Важко батькам відпускати від себе дитину, а подвійно важче дитину з аутизмом, але якщо метою батьків є підготовка дитини до самостійного життя, робити це необхідно.
Глібу вже 9 років і він прагне самостійності. Особливо у сина високе прагнення позбавлення від нашого з дружиною супроводу на вулиці. Прагнення це почало з’являтися приблизно рік тому, і тоді ми почали готувати нашого сина.
Спочатку ми стали відпускати його на кілька десятків метрів уперед у межах видимості, потім ми створювали такі ситуації, за яких Гліб сам йшов додому від кута будинку до нашого під’їзду (приблизно метрів 100), а хтось із нас із дружиною був удома та з балкона контролював його пересування в межах своєї видимості, а інший батько з вулиці в межах своєї видимості стежив за сином. При цьому ми по телефону «передавали» пересування сина один одному.
Наступним етапом були ситуації, коли ми поверталися з прогулянки додому і Гліб йшов поперед нас із дружиною додому з ключами від квартири в межах уже 200-300м. Його шлях проходив між дворами без перетину автошляху. Хіба що дворовими дорогами могли їхати машини з маленькою швидкістю, але син у таких ситуаціях чітко відходить убік і пропускає машини, тому ми особливо не хвилювалися.
Паралельно з цим ми проводили навчання Гліба самостійним покупкам, що також є важливою навичкою. Він став робити покупки в найближчому супермаркеті. Іноді навіть із молодшим братом Матвієм, доки я чи дружина чекали його на вулиці біля супермаркету. Якось він навіть сам із дому ходив до місцевого супермаркету за хлібом та молоком. Там я, звісно, його таємно супроводжував, але Гліб про це не знав.
Ми плавно підійшли до наступного етапу, коли необхідно відпускати сина на вже більші відстані, де необхідно самостійно переходити дорогу. І ось буквально цього тижня у вівторок життя нам підкинуло таку ситуацію, на штучне створення якої ми навряд чи зважилися б з дружиною найближчим часом.
По вівторках у Гліба тренування з карате, яке проходить у школі неподалік нашого будинку (трохи менше 1 км), і шлях до якого проходить через дорогу на дві смуги без світлофора. Тому я чи дружина завжди відводимо та забираємо Гліба на ці тренування. Однак цього вівторка нашому молодшому синові Матвію необхідно було зробити пробу Манту. У лікарні призначили час на 11:00, а тренування у Гліба було на 10:00. Я був на роботі, а у дружини виходило, що на тренування вона Гліба могла відвести, а от забрати вже не могла, бо в цей час мала бути в лікарні з Матвієм.
У нас постало питання. Вести чи не вести Гліба на тренування? Адже якщо його відвести на тренування, йому доведеться САМОМУ йти додому через ДОРОГУ. Що робити? Чи залишити Гліба вдома одного? Вдома один наш старший син давно може залишатися. Він має свій телефон і ми завжди дзвонимо для контролю, коли він на деякий час один вдома.
Сучасні технології дуже полегшують життя, а особливо вони допомагають контролювати дітей молодшого шкільного віку як Гліб. За допомогою програми «Де мої діти» можна відстежувати місцезнаходження дитини (вірніше її телефону) та всі її пересування. Така ж програма є у Гліба на телефоні, тому ми з дружиною можемо також відстежувати його пересування.
Після довгої сімейної ради ми вирішили таки відвести Гліба на тренування. Хоча дружина дуже сумнівалася і боялася це робити, я їй сказав, що Гліб упорається і нам треба вірити в нього. Ми запропонували синові самому повернутися з тренування додому, і він з радістю погодився. Звичайно, без телефону та можливості відстеження пересування сина ми б на таке не наважилися.
Протягом двох днів перед та у день тренування ми з дружиною інструктували Гліба що і як треба робити:
- Обов’язково взяти з собою телефон та ключі від квартири.
- Зателефонувати татові, коли закінчиться тренування та сказати, що йде додому.
- Уважно! ДУЖЕ УВАЖНО!!! дивитися на дорогу перед тим, як її переходити. Цей пункт ми повторювали багато разів. Більше, ніж решта.
- Зателефонувати татові, коли зайде додому.
- Якщо РАПТОМ Гліб забуде, втратить або вкрадуть його сумку з телефоном і ключами, йти до будинку і чекати маму на лавці біля під’їзду. Нам лізли усілякі негативні варіанти розвитку подій на думку, тому Гліб був проінструктований і за такого розвитку подій.
- Ні з ким не розмовляти дорогою та йти прямо додому.
У старанності Гліба ми не сумнівалися, найнебезпечнішим моментом у цьому був перехід дороги нерегульованим пішохідним переходом без світлофора.
Ось настав цей вівторок. Я поїхав вранці на роботу, Іра відвела Гліба до 10 години на тренування, проінструктувавши ще раз по всіх пунктах його самостійного повернення додому, і повезла Матвія до лікарні до 11 години. О 11-10 у Гліба закінчилося тренування і він зателефонував мені, що йде додому. Я йому нагадав, щоб він був обережний під час переходу через дорогу і зателефонував мені, коли прийде додому. Після цього зателефонував дружині, яка ще сиділа в черзі у лікарні з нашим молодшим, і сказав, що Гліб зателефонував мені та йде додому з тренування. Ми вдвох стали стежити за рухом нашого старшого сина за допомогою застосунку.
Як потім мені розповіла Іра, вона не витримала і вийшла зі застосунку, коли Гліб став підходити до дороги. Я ж відстежив повну дорогу сина від тренування до дому, відкинувши всі справи на роботі. Я полегшено зітхнув, коли Гліб перейшов дорогу, а повністю розслабився, коли він подзвонив мені і повідомив про свій благополучний прихід додому. Ми зв’язалися з Ірою і обмінялися змішаними почуттями полегшення та гордості за Гліба.
Звичайно, це був поки що одиничний випадок, але рано чи пізно нам доведеться відпускати Гліба самостійно ходити вулицею на тренування, до школи чи магазину. До наступного етапу самостійності син уже готовий, тому продовжуватимемо давати йому більше свободи у пересуванні. Адже за ручку його водити все життя ми не зможемо..
