Так склалося життя, що ми живемо на даний момент на зйомній квартирі, в яку ми переїхали з іншої зйомної квартири майже 2 роки тому. Подвір’я біля цього будинку оточене з 3-х сторін сталінськими двоповерхівками, а з четвертої – гаражами. Виходить такий замкнений простір, де гуляють діти, що живуть в цих будинках.
Коли ми переїхали в цю квартиру, я помітив, що на подвір’ї гуляє багато дітей (10-12 чоловік) віком від 4-х до 10-ти років. Я вирішив вийти з Глібом і Матвієм на двір до дітей. Глібу на той момент було 5 років, а Матвію лише 2 роки, тому, в будь-якому випадку, випускати їх на вулицю самих було неможна.
Діти сприйняли нас досить дружньо. Як виявилось, в цих будинках, по більшості, живе вже друге-третє покоління і всі один одного знають. І ось з’являємось ми – нові обличчя.
Хлопці одразу ж почали пропонувати Глібу пограти в якісь ігри і… тут вони зрозуміли, що він дещо відрізняється від них. Я намагався підказувати йому і бути в певному смислі тьютором для Гліба. У сина було погано розвинене мовлення, як на п’ятирічну дитину і один з хлопчиків запитав у мене, скільки Глібу років і чому він погано розмовляє. Я не був готовий до такого запитання і промимрив щось на кшталт: «У нього проблеми з мовленням».
З часом вже всі діти зрозуміли, що з Глібом щось не так і почали його цуратися. Мені довелося взяти все в свої руки. Я почав пропонувати дітям грати в їхні ігри, причому особисто і при цьому щоб Гліб теж брав участь.
Я почав гратися з ними в хованки, доганялки, вибивали, «заморозку» та інші ігри, в яких я всіх шукав, наздоганяв, вибивав і заморожував. Звичайно ж, Гліб також брав участь у всіх цих іграх.
Одного разу влітку ми влаштували водяну битву з водними пістолетами і пластиковими пляшками. Всі змокли вщент до трусів. Було весело всім і мені також. Я згадував своє дитинство, свої ігри, а діти навчили мене таких, яких я і не знав.
Згодом я вже знав всіх дітей на ім’я, кому скільки років, де живуть, до якої школи ходять. А ось батьків знав лише трьох-чотирьох.
Таким чином я завоював довіру і авторитет серед дітей, які стали приходити до нас додому і кликати мене (не Гліба з Матвієм) погуляти.
Я намагаюсь потрохи відсторонюватись в іграх на другий план, але як тільки я це роблю, все розвалюється і Гліба починають ігнорувати. Якщо діти щось хочуть дізнатися про Гліба, вони запитують мене, але я кажу, щоб вони питали у сина. Поки що вся взаємодія тримається на мені, але потрохи Гліб все більше набирається досвіду спілкування. Вплив дитячого садочка теж відчувається на його навичках комунікації. Там він має додаткову практику взаємодії з дітьми.
Нещодавно я наважився поговорити з трьома найстаршими дівчатками у дворі, яким по 11-12 років, про аутизм Гліба. Коли я сказав їм, що у Гліба аутизм, то дві з них були дуже здивовані, а третя сприйняла спокійно. Їй розповіла мама (і за сумісництвом психолог), якій я раніше повідомив про аутизм Гліба. Звісно, вони чули про аутизм, але наживо не зустрічали такої дитини. Я сказав їм, що Гліб, незважаючи на всі проблеми з комунікацією, має всі шанси жити повноцінним життям, але йому треба допомогти. І попросив у них допомоги в організації взаємодії Гліба з молодшими дітьми. У дівчат спрацював вроджений материнський інстинкт (на що я і сподівався) і вони пообіцяли мені допомогти в цьому.
А поки що я граю у футбол, хованки, «чортика» та інші ігри у дворі, допомагаю Глібу взаємодіяти з дітьми і сподіваюся, що син, завдяки цій практиці, колись зможе бавитись без мене і моєї допомоги.
