Хоча зима цього року і не сніжна (принаймні у нас), але зимові розваги цілком доступні, зокрема катання на ковзанах.

В моєму дитинстві я вчився кататися на ковзанах самостійно на залитій у дворі ковзанці або на найближчій річці, тому я досить впевнено катаюсь. Зараз можна піти на штучну ковзанку в торгівельному центрі, що ми періодично і робимо всією родиною.

Водити Гліба на каток ми почали ще до того, як дізналися, що у нього аутизм. Вперше син спробував встати на ковзани майже в два роки.

Потім народився Матвій і ми перестали на деякий час відвідувати каток, поки менший син не підріс. Зараз ми періодично ходимо на ковзанку і я навчаю обох своїх дітей кататися на ковзанах.

Гліб вже може самостійно кататися і об’їжджати дорослих людей, які не вміють добре кататися і хапаються за бортик, щоб не впасти. Матвій також не відстає від брата та потроху намагається кататись самостійно.

Останнє наше родинне відвідування припало на післяноворічні вихідні дні і, відповідно, зимові канікули у школярів ще перед війною. Людей було дуже багато. Як мінімум вдвічі більше, ніж під час наших попередніх візитів у звичайний вихідний день.

Ми відстояли величезну чергу за квитками, потім – в очікуванні заходу в зону перевзування у ковзани і, нарешті, пережили штовханину перед входом на саму ковзанку. Гліб досить спокійно (без ниття та істерик) витримав весь час очікування. Матвій, якому шило в одному місці не дає спокійно проводити час під час довгого чекання на щось, завдав нам з дружиною більше клопоту, ніж Гліб.

Я спокійно відкатав обов’язкову програму з навчання своїх дітей катанню на ковзанах. Наприкінці я трішки покатався сам, так би мовити, для душі. В той момент, дивлячись на закохані парочки підлітків і молодих людей, які, швидше за все, тільки зустрічаються, у мене промайнула думка, що, можливо, колись і Гліб зможе привести свою дівчину на ковзанку. І, завдяки моїм старанням, він зможе не тільки кататися на ковзанах сам, але й навчить свою половинку.